Щасливий вибір Ані Абусеридзе

Нещодавно в Україні підбили підсумки та нагородили переможців ювілейного

міжнародного мовного конкурсу, серед яких відзначилася та учнівська

Державного навчального закладу «Одеський центр професійно-технічних

освіти» Аня Абусеридзе. Вперше за 15 років існування міжнародного

конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, канадського мецената і

підприємця українського походження, на честь якого після його смерті

конкурс і названий, вона посіла третє місце серед училищ Одеської області, але по суті

це – справжня перемога.

Втім, це тільки привід поговорити не тільки про конкурс, але і про неї саму:

незважаючи на свій юний вік (їй всього 18 років), у неї не тільки непростий

життєвий досвід, але сама вона – цікава особистість. І моє перше запитання до Ані: як

ти потрапила в це училище, адже профессиональнотехническое освіта довгий час

було непрестижним?

— Я хотіла закінчувати 11 класів, але після десятого класу мені сказали, що я не отримаю

атестата, тому що у мене немає громадянства України. І щоб потягнути час,

порадили вступити в якийсь технікум чи училище. На той момент я переживала

втрати: після хвороби померла моя мама, і це рішення я повинна була прийняти сама. Я

вибрала Одеський центр професійно-технічних освіти, і анітрохи про це

не пошкодувала.

— Чому в тебе склалася така ситуація, адже дитина отримує громадянство

автоматично? І чому в такій ситуації опинився зовсім юний людина,

який повинен був приймати самостійне рішення?

— Я народилася в Грузії, в місті Батумі, де провела своє дитинство. Але потім так

склалося, що разом з мамою, коли мені було п'ять років, ми поїхали в Одесу до її

батькам. Тут я пішла в перший клас, але була громадянкою Грузії. Якось ми не

замислювалися, щоб змінити громадянство, бо думали, що в 16 років я отримаю

паспорт і автоматично стану громадянкою України. Але до моїх шістнадцяти років померла

моя мама, і так вийшло, що я б не встигла отримати паспорт до закінчення школи.

— Ти зробила такий вибір, і, судячи по всьому, – я говорила і з директором, і з завучем,

і з твоїм майстром, – що з усіх можливих варіантів ти потрапила в саму кращу,

ймовірно, ситуацію, тому що викладачі, які тебе, скажімо так,

взяли, підхопили, всіляко допомагали тобі: ти залишилася сиротою, але статусу

сироти не мала, і викладачі зробили максимально можливе, щоб його

оформити. Адже це важливо насамперед у матеріальному сенсі – щоб можна було

нормально спокійно вчитися. Але ж ти могла й не вчитися, а «відсидіти», або, як

сказали, – перечекати ці три роки, і нічого не робити. Але ти якраз вчилася добре,

і не випадково потрапила саме на цей конкурс знавців української мови. Ти

перемогла, але адже раніше ладу української мови не знала. Розкажи, як

вийшло, що саме від училища ти виявилася учасницею конкурсу?

— У школі я не замислювалася про поглибленому вивченні української мови та літератури.

Але коли в училище на третьому курсі потрапила на урок Світлани Володимирівни (Світлана

Володимирівна Ладиженська – викладач української мови і літератури, яка в

училище активно пропагує любов до української мови та культури – В. Ф.), я зрозуміла,

що вона просто закохана в українську мову і літературу. І поступово ця любов початку

передаватися мені, і саме вона повірила в мої сили і сказала, щоб я взяла участь в

першому етапі серед двох відділень нашого училища. І там я перемогла, і мені це дало

стимул далі готуватися до обласного етапу, тому що я повинна була захищати вже

честь нашого центру.

— Тобто, ти всього кілька місяців свідомо вивчала мову?

— Так.

— Ти їздила до Києва на нагородження?

— Так, це було в травні. Але ми написали міжнародний етап ще в січні, і все це час

чекали результатів. І тільки на початку травня стало відомо, що я посіла третє місце, і мені

подзвонила Світлана Володимирівна, розповіла цю новину, і я була просто на сьомому

небі від щастя. 26 травня ми поїхали до Києва на нагородження.

— Скажи, ти народилася в Грузії, у тебе прізвище грузинська, – грузинська мова ти

знаєш?

— Так, знаю.

— А про Грузії залишилися якісь враження?

— Кажуть, що одна батьківщина, і двох не буває. Але я не згодна з цим твердженням: у

мене дві батьківщини, дві улюблених країни – Україна і Грузія, і рідні мої міста Одеса та

Батумі.

— Чимось схожі? Ось в Україні так життя складається, що дуже багато

паралелей, багато порівнюють. А для тебе, як для людини, у якого грузинська і

українська кров, і ти жила там і там, і Грузію пам'ятаєш, напевно, щось загальне

є?

— Звичайно, є: наприклад, в менталітетах, і грузинський та український народи

доброзичливі. І навіть міста трохи схожі – Батумі і Одеса: обидва сонячні, і на

березі Чорного моря.

— Давай повернемося до конкурсу. У своєму творі ти використовувала творчість різних

українських авторів, а мені казали, що ти – прекрасний читець, і брала участь у

конкурсах в училищі, в святкових концертах. Можеш щось прочитати на пам'ять

з тих віршів, про яких писала у творі?

— Так, наприклад, вірш Ліни Костенко – «Пісенька з варіаціями».

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш це, по суті, – старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

То ж веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застрягло серце, мов осколок в грудях...

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене – побачено,

Хай буде все пробачене – пробачене,

Хай буде вік прожито, як належить.

На жаль, від нас нічого не залежить.

А треба жити, якось треба жити,

Це зветься – досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак, як є... А може бути й гірше,

А може бути й зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще,

Не будь рабом і смійся, як Рабле!

То ж веселімось, людоньки, на людях!

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застрягло серце, мов осколок в грудях...

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене – побачено,

Хай буде все пробачене – пробачене,

Єдине, що від нас іще залежить –

Принаймні вік прожити, як належить!

— В цьому вірші є слова – «від нас нічого не залежить». Але мені

здається, що з цим можна не погодитися, враховуючи як раз твій

життєвий досвід, незважаючи на твої юні роки. Як ти думаєш, що залежить від нас

то?

— Так, звичайно, залежить.

— Ти поступила в училище – ти прийняла таке рішення. По суті, ти прийняла

рішення вчитися: ти не просто переможниця формальна, за відгуками ти

дійсно одна з кращих – у цьому випуску, принаймні. У тебе якась

мотивація була, чи це просто склад характеру?

— Просто, якщо я беруся за якусь справу, то звикла все доводити до кінця і

максимально намагатися робити так, щоб вийшло краще.

— У тебе зараз один етап закінчується, а другий починається: ти на етапі

закінчення одного навчального закладу та надходження в інше. І ти зробила черговий

вибір. Розкажи, що ти будеш робити далі? У тебе якийсь план?

— Так, у мене був план: я хотіла вступати в Морський університет, але там прибрали фізику,

яку я здаю, і поставили англійську мову, і так склалося, що я вже не зможу туди

вчинити. Тому, з тими предметами, які здаю, я вибрала Політехнічний

університет.

— А твоя спеціальність, яку ти отримуєш, як називається?

— Я закінчую третій курс за спеціальністю «Секретар керівника, конторський

службовець, бухгалтерія».

— Це не зовсім гуманітарний напрям, є ухил і в точну науку... Але ти

брала участь всетаки в мовному конкурсі. Які ти ще пам'ятаєш вірші, про

яких писала в своєму творі?

— Наприклад, я використовувала чотиривірш чудового українського поета Василя

Симоненко. Цей уривок став для мене якимось життєвим девізом, я його завжди

повторюю про себе, коли, можна сказати, опускаю руки:

Працювать, працювать, безумовно!

Кожній хвилі нема вороття!

Ні, я зовсім іще не заповнив

Золотої анкети життя!

— Виходить, що у тебе все вірша в цьому напрямку – про те, що

не можна опускати руки, потрібно боротися, потрібно щось робити. Ми говорили про твою

життя, і очевидно, що це не просто слова – це все виправдано, це дає

певні якісні, чудові результати.

Я нагадаю, що в гостях у радіо «Гармонія світу» була учасниця Міжнародного

конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, що посіла третє місце,

випускниця Державного навчального закладу «Одеський центр професійно

технічної освіти» Аня Абусеридзе, і ми говорили з нею про її життя, її досвід і

про те, що людина сам робить свою долю.

Аня, дякую за розмову, я бажаю тобі удачі.

А для батьків та їх дітей, які ще роздумують про те, куди вступити, як

спланувати подальше життя і кар'єру, пропоную познайомитися з більш докладної

інформацією про те навчальному закладі, який так вдало вибрала наша юна гостя.

Отже, Одеський центр професійно-технічних освіти проводить навчання

більш ніж двадцяти затребуваним спеціальностями: на базі 9 класів – 3 роки

навчання на базі 11 класів – 2 роки навчання. Цей центр об'єднав кілька колишніх

ПТУ, і є не тільки найбільшим в Україні, але єдиним навчальним центром

такого роду в Одеській області.

Тут постійно удосконалюються методики викладання та навчання професіям, на

які у суспільстві завжди буде попит. Це і будівельні спеціальності (лицювальник

плиточник, маляр, монтажник залізобетонних конструкцій, слесарьсантехник), і

професії сфери послуг (кухар, парикмахермодельер, слюсар з ремонту автомобілів,

лаборант хімічного аналізу, конторський службовець, секретар, бухгалтер), і багато

інші. Центр співпрацює з міжнародними партнерами, зокрема, є

ресурсним центром за технологіями та сертифікації компанії «Хенкель Баутехнік

(Україна)».

Особливістю Одеського центру професійно-технічних освіти є

особливе ставлення до організації навчання і дозвілля дітей з проблемами слуху та мовлення: тут

протягом кількох років фахівці високого рівня проводять у життя методи

інклюзивного, тобто, включеного освіти дітей з особливими потребами, яке

давно успішно розвивається в Європі і в Америці. Для таких учнів встановлена

п'ятдесятивідсоткова доплата до академічної стипендії, а питання їх соціального

захисту та подальшого працевлаштування знаходяться на постійному контролі адміністрації

і вирішуються з урахуванням їх індивідуальних потреб.

Крім того, в центрі особлива увага приділяється дітям-сиротам і дітям, позбавленим

батьківського піклування, причому, тут навчаються діти з усіх куточків України. Крім

реализации права на образование, в том числе и на приобретение профессии, они получают

полный пакет социальной поддержки. Это не только стипендия и ежемесячные

продуктовые наборы, подарки к праздникам, но и медицинское наблюдение, а в случае

необходимости – бесплатное оздоровление и лечение.

И, кстати, жизненная история выпускницы Одесского центра профессионально­

технического образования Ани Абусеридзе, с которой мы беседовали – живой пример того,

какие возможности появляются у учащихся, выбравших для обучения и овладения

профессией именно этот Центр.

Навчання тут проводиться в трьох корпусах – у центрі міста на Новосельського, 86, і на

селищі Котовського за адресами вулиця Заболотного, 9 і Паустовського, 12.

Довідки за телефонами: 7266733, 7559621, 7555573.

Розмову вела Вікторія ФРОЛОВА.

Інтерв'ю можна послухати в ефірі радіо «Гармонія світу» на хвилі 102.7 FM в такі

дні:

Середа, 17 червня 12.30

П'ятниця, 19 червня 18.00

Неділя, 21 червня 18.00

Вівторок, 23 червня 18.00

Четвер, 25 червня 13.30

Субота, 27 червня 12.30