ювілей Михайла Коцюбинського

Цікаві факти
Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці. Батько його пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина.
Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходів з неодмінною квіткою у бутоньєрці.
Михайло Коцюбинський так і не здобув офіційної вищої освіти (закінчив Шаргородську духовну семінарію, університет так і залишився мрією). «Але він був високоінтелігентний, умів вести і підтримувати всяку розмову так, що кожний мав сатисфакцію (задоволення) розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не вразити...»
Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев'ять ять мов – три слов'янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську...
Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тім завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлові справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.
Літературна кар'єра прем'єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично.
Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким.
1898 року - Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, де зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман.
В шлюбі був невірний, мав стосунки з Олександрою Аплаксіною (1880-1973), яка була молодша за нього на 16 років, але сім'я ю не залишивши.
Хворів астмою і туберкульозом. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.
Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай).


Цікаві перекази про Коцюбинського

Стара відьма
У Криворівні не могли не помітити, як Коцюбинський цікавиться селянським побутом. Один гуцул заходити до нього в неділю, чемно кланяється і питається:
— А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?
— Правда.
— Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?
— І нечисту силу.
— То я прийду до вас із своєю жінкою. Ві такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете.
Воли і коні
У Криворівню, в Карпати, приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. Один із них почав висловлювати своє захоплення творчістю Коцюбинського:
— А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, «Хіба ревуть воли...».
— Я не про воли, а про коні писав.
— Не розумію. Коні ж не ревуть?..
— Ну, і що з того? Коні не винні.
«Вісь моя зброя»
Улітку 1910 року Коцюбинський повертався з Капрі, де він живе разом із Гірким. Жандармерія дістала суворий наказ якнайпильніше перевірити речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізі. На запитання: «А зброя у вас є?»— Михайло Михайлович відповів: «Так, є». Від несподіванки запанувала тиша. Потім зчинилася метушня: «Де зброя, де?»
На довгій паузі М. Коцюбинський з лукавою посмішкою показавши на олівець, що виглядав з кишені його піджака, і сказавши: «Ось моя зброя».
(З кн. «Цікаві бувальщини», зібр. ї упоряд. І. Артемчук Р. григор'єв, —Дніпро — К., 1974)
Спогади про Михайла Коцюбинського

(Подано за: Спогади про Михайла Коцюбинського / Упоряд, післямова та прим. М. М. Потупейка. – 2 вид., дод. – К.: Дніпро, 1989. – 278 с.)
...Якось приходити в учительську П. С. (вчитель російської мови) з солідним жмутком учнівських творів, учнів 4-го класу, що писали, здається, на тему: "Як проводяться різдвяні свята в моїй родині". Витягувши звідти працю Михайлика, він став читати її перед нами всіма й закінчив читання вигуком: "Будемо мати свого літератора!" Я не пам пам'ятаю змісту цієї праці, до читання я якось добре не вслуховувався, бо був чимось зайнятий, тільки пам'ять пам'ятаю ту думку, що її висловив хтось із учителів: "Написано досить плавним, легким стилем і пиятным мовою, так і сенс є, але не віриться, щоб автор, хоча учень четвертого класу, міг самостійно виконати цю роботу; ймовірно, він запозичив звідкись зміст і форму на задану тему".
З такою думкою погодилися й інші, альо П. С. настоював на своєму: "Ні, панове, це майбутній письменник, майбутній поет" (Всеволод Ковердинський. Шкільні роки М. М. Коцюбинського. с. 22).
*
Ласкавий з дітьми, він зумів відразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем, і іншому. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та іншхих авторів твори і тім розвинув нашу любов до України (Єлизавета Бакша. Згадка про вчителя одного. С. 31).
*
Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо (Денис Лукіянович. Пам'ятні зустрічі. С. 58).
*
Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття.
Тато каже: "Дітоньки, зараз почитаємо казки". Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати... Це ж тато для нас, дітей, написавши ці казки. І від того смороду нам ще миліші, ще цікавіші.
...Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни...
Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси на протязі всього життя, любив добро, вірив у його переможну силу... (Ірина Коцюбинська. Тато. С. 87, 95).

Ключові слова: навчання, піти вчитися, професійна освіта,
затребувана професія, вибрати професію, для абітурієнтів, навчальні заклади.